Так, 17 лютого відбулася поїздка до Ужгородської школи, на третьому поверсі якої живуть 12 сімей з різних регіонів України. Їхні будинки досі під окупацією або знищені ворожими ракетами, тому їм нікуди повертатися.
На Різдво служителі вже відвідували цю школу. Поділилися радісною звісткою про народження Ісуса Христа та роздали діткам подаруночки. Цього разу благословили людей продуктовими й гігієнічними наборами, Новими Заповітами та підбадьорливим словом. Дітям подарували розмальовки з Біблійними історіями та різноколірні олівці до них.
Зі сльозами на очах. Свідоцтво жінки з Чернігова.
Родина Лєни до війни проживали на околицях Чернігова за 40 км від кордону з Росією та Білоруссю. Вони були одні з перших, хто почув гудіння бойових літаків у нічному небі та побачили колони танків на своїй вулиці. Перші вибухи пролунали за кілометр від їх будинку - поруч розташовувався воєнний аеродром.
Два дні родина провела у малесенькому підвалі їхнього будинку. Поруч не було жодного великого укриття. Коли пройшли колони воєнної техніки, родина евакуювалася до Чернігова. Все, що вони взяли з собою це подушка, укривало та документи. У Чернігівській школі міська влада розташувала шелтер і саме туди поїхала родина.
«Спочатку все наче нічого. – говорить Лена. - Гроші на руках були, могли й продукти купити й необхідні речі. В будинок повернутися вже не могли, бо там були бої. Але день за днем ставало все складніше. Чоловік займав чергу на воду з шостої ранку - і то, не у магазині, а до вуличної колонки – а повертався о четвертій вечора. Тим часом я стояла у черзі за хлібом з 12-тої години. Привозили 80 хлібин на 450 осіб. Привозили приватні підприємці та продавали по 40 грн за один буханець. Я часто приходила ні з чим. Діти тим часом по троє днів сиділи у підвалі».
В перші дні розбили хлібопекарню. Згодом ще чотири. Так місто залишилося без хліба. Продукти з магазинів зникли за кілька днів.
«Через два тижні їсти вже було нічого. Навіть у місті продукти дістати було неможливо. На третю добу жіночка, що недалечко жила, помітила, що мої діти нічого не їдять. І вона почала приносити їм кожного дня літр супу: звичайний м’ясний бульйон з маленькою вермішеллю».
Через тиждень росіяни обстріляли інфраструктуру навколо міста і відрізали жителів Чернігова від світла.
Люди зі шкільного бомбосховища шукали допомоги у незнайомців, хто мав вдома генератор. Часто безкоштовно, але іноді за «невеличку» плату. Можливості прийняти ванну не було. «Без світла, без електрики. Прокидаєшся і не розумієш день чи вже ніч», – згадувала Лена, а на очі наверталися сльози.
18-го березня територіальні оборонці почали радити виїжджати з міста. Але мер не давав ніяких гарантій. «50 на 50,» - говорив він».
З міста можна було виїхати лише мостами. Всі, окрім одного на той момент вже були зруйновані.
Тоді родина прийняла ризиковане і не просте рішення. «19-го березня о 6 ранку ми стали в колонну. В 11 нам дали добро на виїзд з міста. На нашу машину кидалися люди, з проханнями забрати їх. Але в нас не було місця: троє дітей, жінка, що приносила суп та дві собаки в легковій машині.
13 годин колона рухала до Києва. За цей час Лєна нарахувала 66 снарядів обабіч дороги. «Якби не чоловік, що постійно заспокоював нас – казав ми виберемося, виберемося, вірте, ми виберемося - я не знаю, що було б з нами.
За 10 днів після цього підірвали останній міст і люди опинилися в оточенні Дністра без можливості покинути місто автотранспортом.
Родина евакуювалася до Ужгорода. Там, біля облдержадміністрації знаходився волонтерський центр. Їм надали допомогу і третього квітня заселили у школу.
Скільки ще родина буде жити в школі, вони не знають.
На останок, Лена сказала: «Таке не забувається. Хай скільки часу пройде. З моєю молодшою дочкою Машею досі працюють психологи, Аня та Арсеній, дякую Богові, нормально. Та війна дала можливість переоцінити слова моєї бабусі й зрозуміти, що багато чого ми недооцінювали».
Кожна історія чи свідоцтво людям даються важко. Але ми віримо, що Бог зцілить їхні серця. Більшість людей, з якими служителі познайомилися у школі залюбки брали Нові Заповіти. Просимо молитися за них.
Дякуємо проєкту «ICare» за можливість підтримувати переселенців продуктами у не легкий для них час.
