amc_-_brelok-removebg-preview

АМБЦУ

amc_-_brelok-removebg-preview

АМБЦУ

АССОЦИАЦИЯ МЕННОНИТСКИХ БРАТСКИХ ЦЕРКВЕЙ УКРАИНЫ

nintendoswan@gmail.com

+39 092103919032 | +39 012913209312

Благовіщення на фронті та в тилу. Як церкви служать людям і ч

2022-11-22 10:15

Viktoria-Voiko

Новости,

Благовіщення на фронті та в тилу. Як церкви служать людям і чому це особливо важливо зараз

Місія божих людей. Благовіщення на фронті. Інтерв’ю з капеланом. Євангелізації в тилу

Місія божих людей
 

Слова Бога завжди стають ближчими для людей у часи криз. Біблійні сюжети так само чітко підтверджують це,  як і особисте життя кожного християнина. Ми звертаємося до Бога тоді, коли вже не можемо контролювати ситуацію самостійно і визнаємо потребу у силі Творця, щоб протистояти обставинам. У цьому наша природа.

 

Мати надію – це божий дар. І в час війни, коли повсюди невизначеність, горе та розгубленість  не розповідати оточуючим про надію означає приховувати скарб від нужденного. Якщо християни не розповідають про Бога, то стають злочинцями у своєму оточенні, бо забирають шанс на спасіння у невіруючих.

 

«Благовіствувати означає нести добру звістку, говорити про Ісуса, щоб люди прийняли Його як свого особистого Спасителя, довірилися через Нього Богу. Благовістя — це місія кожної церкви і кожного окремого християнина. Бог хоче, щоб ми були слухняними у благовісті. Він хоче звершувати через нас добре діло, рятувати людей, – говорить пастор Олександр Ахмедов. – Коли християни відмовляються говорити про Ісуса, дозоляють злу поширюватися і примножуватися».

Благовіщення на фронті

 

Армія – це дуже серйозна структура з особливими моральними, емоційними та духовними потребами. З 2014 року, коли почалася Антитерористична операція багато пасторів, місіонерів та служителів були покликані стати воєнними капеланами та відповідати на потреби армії.  Більше десяти членів Асоціації Менонітських Братських церков України відправились у Зону Бойових Дій щоб нести Євангеліє в нелюдських умовах.

 

Спочатку ані солдати, ані командири не сприймали капеланів всерйоз. Всі покладалися лише на себе, на побратимів та зброю, вважаючи, що Бог потрібен лише слабким.  Робота капеланів довгий час не була оформлена законодавчо і носила волонтерський характер. Окрім цього, деякі церковні діячі не підтримували рішення колег.

 

Після 24 лютого  2022 року ситуація змінилася. Влада визнала потребу війська у капеланах та прийняла ряд актів, що офіційно організовують роботу як протестантських, православних так і мусульманських капеланів.  Служителі стали невід'ємною частиною будь-якого війська, а також з’явилися у  поліції, службі порятунку та шпиталях.

 

Чому капеланське служіння стало настільки затребуваним і через що доводиться проходити служителям зараз, розповіла досвідчена служителька, капелан та ведуча програми «Епідемія Доброти» Олександра Андріяшина.

282000865_10158384291078204_2041654867840083115_n.jpeg
Одне з основних правил Олександри – виходити якнайдалі від церкви і служити дітям та дорослим там, де вони є, а не чекати поки хтось прийде до церкви. Все життя вона дотримувалася цього правила.
 

З 2014 року Олександра відправилась на лінію фронту допомагати цивільним. Але з часом Бог направив її до військових. У 2015 вона переїхала з Києва в Станицю Луганську, де 4 роки здійснювала  місіонерське та капеланське служіння. Останні два роки працювала в Авдіївці, допомагаючи бійцям на  фронті та підтримуючи їхні сім’ї.  Зараз жінка проповідує Євангеліє вздовж лінії фронту, від Чернігівської до Миколаївської області.

 

Вона згадує: «У 2015 разом з колегами відкрили у Станиці Луганській церкву, куди почали приходити діти, молоді сім’ї, літні люди, а згодом і військові. Я часто з ними спілкувалася та намагалася відповідати на їхні потреби. Досвід роботи з солдатами ми поступово переймали у Західних країн. Але чим більше я бачила, як диявол забирає життя солдат на війні, тим сильніше хотілося звіщати їм Євангеліє».

 

Поступово занурюючись у військове оточення, Олександра все більше розуміла, настільки сильно бійці потребують Бога та підтримки. Існує багато причин, чому військовим потрібні капелани.

 

«По-перше, капелан має постійно бути серед військових, щоб у них була можливість поговорити по душах, сповідатись, зняти якийсь тягар з душі у будь-який момент. Часто солдати знаходяться на межі психологічної стійкості. Через травми, переживання та посттравматичний стресовий розлад деякі бійці вдаються до суїциду. Це розповсюджено у всіх арміях світу.

 

По-друге, солдати взяли на себе тягар захищати країну. Це не означає, що вони борються тільки з ворогом. Їм доводиться боротися зі своїми недоліками та спокусами кожного дня. Мало хто вміє нормально розслабитися не вдаючись до алкоголю та куріння. Часто капелани засуджують  військових за це. Але капелан – це не суддя. Військовим не треба осуд. Совість і так сильно тисне на них. Багато капеланів втратили довіру солдат через це.

 

По-третє, якщо їхні дружини десь почують Євангеліє, то має бути єдність між дружиною та чоловіком у їхній вірі в Бога. Якщо обидві сторони будуть обізнані, то вірогідність їхнього духовного росту стає більшою.

 

Ще важливо виділити таке: якщо бійці привчяться жити, виживати, перемагати і все робити без Бога, а покладаючись лише на себе, побратимів, зброю та інтуїцію, то потім вони скажуть: «Навіщо нам тепер ваш Бог? Ми впоралися самі». Багато військових все одно так скажуть, коли повернуться додому. Але це вже їхнє рішення. Поки вони там – ми їм потрібні. Коли в країні війна, церква не може бути окремо від війни, окремо від війська» - закінчує Олександра.

 

Окрім Євангелізації, капелани допомагають психологам та замам по морально-психологічному забезпеченню. Іншими словами, вони відповідають не лише за духовний стан бійців, але також за моральний, психологічний та емоційний стан. Без підготовки та Божої підтримки з цими завданнями не впоратись.

 

«Абсолютно кожна розмова з бійцем нестандартна, особлива. Немає чітких формул та схем. Кожен  раз як щось говориш, треба молитись та думати, як відповісти, як сприйняти якусь інформацію, як підтримати, як не осудити людину, як бути щирим, як знайти шлях вирішення проблеми і нагадати про Божу любов, благодать та милість; як помолитись, що саме сказати Господу, про що попросити і запитати.  І це саме унікальне в роботі кожного капелана.  Приходить розуміння, що ми повністю залежимо від Бога. Лише коли Бог веде є результати. Військовим дуже важко розуміти Божу благодать та Божу милість, але зрештою Господь дає віру та розуміння. Головне показувати Бога  істинним та правдивим».

 

Слово, що сіється, проростає у скрутні часи. Коли людина на межі, вона звертається до Бога і тоді вже немає атеїзму - лише надія в почуте Євангеліє. Так один мій друг, який відкидав Бога, написав мені після полону. Він був з тих категорій солдат, які дуже багато знають. Зазвичай таких дуже рідко залишають живими. Він писав, що всі 5 місяців, які провів у тому підвалі, намагався згадати, зрозуміти та осмислити Євангеліє. Я сподіваюсь, що він далі буде продовжувати шукати Бога і його віра зміцніє».

 

Олександра наголошує на тому, що окрім особистої підтримки, для військових дуже важлива підтримка їхніх сімей.

 

«Вони часто очікують, що хтось підтримує їхніх дружин, дітей та матерів, поки вони на війні. Треба робити соціальну роботу та допомагати сім’ям військових, щоб потім церквам не доводилося пояснювати,  чому вони не знаходили шляхи підтримки для їхніх родин у той час, коли це було необхідно».

 

Часом, кризи настають і в капеланів. Адже людина, яке покликана допомагати людям не може залишатись окремо від їхнього болю.

 

Олександра сказала:«На війні я навчилася контролювати емоції і балансувати на межі смутку та радощів. В травні був дуже сильний емоційний, моральний та духовний упадок серед військових. Вони були зморені та втомлені після 3-ох місяців війни. В цей час треба було дуже сильно морально підтримувати солдатів і я нагадувала, що Господь з ними. Але мені теж було важко, бо на той час загинуло більше 20-ти моїх друзів солдат, яких я знала і з якими підтримувала тісний зв'язок.  Як капелан, я мала їздити і в шпиталі, і на поховання. Мені, як жінці, було дуже важко, але я бачила що це треба робити. Знання психології допомагали підтримувати себе, щоб я в першу чергу не лицемірила, не брехала, могла підтримувати вдов та матерів. Лише усвідомлення Божого суверенітету навчало сприймати Божу волю та довіряти Йому у всьому. На даний момент вже більше 40 моїх друзів забрала війна».

 

На питання, що змінилося та що залишилося як раніше, Олександра відповіла: «Багато що змінилося за останні 7 років. Капеланське служіння розширилося. Україна упевнено дивиться на Захід і визнає капеланів. Навіть вже жінок. У Бога все можливо. Я вірю що Він відкриває двері всюди, навіть туди, де з людської точки зору це неможливо. Але досі зберігається велика потреба у навчених капеланах.  Бог багато може робити, головне, щоб було через кого. А капеланів не вистачає».

 
222a1107.jpeg
Євангелізації в тилу
 

Завдяки великій кількості церков, волонтерів та місій, які займаються допомогою цивільним, соціальна робота про яку говорила Олександра звершується кожного дня.

 

Дев’ять центрів гуманітарної допомоги АМБЦУ продовжують надавати матеріальну та духовну підтримку людям. Раймер Центр в Запоріжжі не зупиняє діяльність навіть через масові обстріли міста. Жоден центр не призупинив роботу через брак служителів чи ресурсів, а навпаки у волонтерській роботі,  як у живій системі, що розвивається, простежується розвиток та збільшується кількість служінь.

 

Служителі АМБЦУ залучають до проведення Євангелізацій пасторів та членів помісних церков. Не припиняється підтримка гуртожитків з переселенцями, ромських таборів та лікарень. Продуктові набори ICare допомагають переселенцям по всій Україні. Хліб та Писання возять в місця проживання переселенців, де є постійна потреба в їжі. Місяць тому стартував гуманітарний проект від міжнародної організації Менонітський Центральний Комітет. Триває підготовка до Різдвяного проекту «Подаруй Надію». І все більше людей стають свідками вуличної Євангелізації, де розповсюджується християнська література від Місії Євразія.

 

Завдяки ресурсам, які має АМБЦУ переселенці чують Євангеліє і пізнають Бога.

 

31 жовтня команда центру гуманітарної допомоги в Мукачево, разом зі служителями місцевої протестантської церкви відправилися до переселенців в лікарню для Євангелізації.

 

40 чоловік, більшість з яких діти та літні люди, живуть в лікарні більше п’яти місяців. Коли на Закарпаття почали прибувати переселенці, сільська рада реорганізувала цілий поверх лікарні в хаб і надала їм безкоштовне житло.

 

Музикант Петро Берник зі своєю родиною почали служіння з молитви за мир в Україні, сказали вступне слово і заспівали пісні. Пастор Іван звернувся до людей з темою про руйнівну силу гріха, що кожна війна починається з гріха.

 

«Ми дізналися про потребу безробітних переселенців в лікарні від місцевих жителів» – каже  Максим, волонтер АМБЦУ. «Команда зібрала продуктові набори та після служіння роздала їх сорока переселенцям».

 

Люди сприймали проповідь та активно відповідали на питання.

 

По закінченню служіння, пастор Іван запропонував людям раз на тиждень збиратися та разом вивчати Біблію в лікарні, на що більшість людей відреагували схвально. Один із переселенців сказав: «Ви стали для нас віддушиною у цьому місці. Будемо раді, якщо ви час від часу навідуватимете нас».

 

У вівторок 15 листопада волонтери АМБЦУ знову зустрілися з переселенцями в лікарні і звіщали Євангеліє. Слава Богу, що серця людей відкриті для слухання Божого слова.

 

АМБЦУ молиться за мир в Україні та продовжує активно готуватися до наближення холодів. Постійні обстріли енергетичної інфраструктури зумовили величезну потребу в генераторах, теплому одязі та опалювальних котлах. АМБЦУ шукає ресурси, які дадуть можливість купувати ці речі та доставляти в ті міста та хаби, де люди найбільше їх потребують.

 

Слаба Богу за роботу, яку ми можемо робити разом для Божої слави .

222a1130.jpeg

facebook
instagram

Наши партнеры

Create Website with flazio.com | Free and Easy Website Builder