«Спершу був шок» - звичні слова для кожного переселенця, кожної людини, яка вимушено залишає своє звичне середовище і вирушає в нове місце.
Століття за століттям меноніти з тієї чи іншої причини залишали рідні місця та переселялися до інших. Що відчували ці люди? Які були у них запитання до Бога?
Які були думки?
У 2022 році ці питання знову звернені до тих, хто виїхав.
Багатьом сім'ям, підліткам, а також окремим людям, які відвідували менонітські братні церкви, довелося залишити свої будинки та переїхати до Західних областей через військові дії, які з кожним днем все більше охоплювали територію України. Через більший наплив внутрішніх переселенців, знайти житло виявилося дуже важко: багато будинків вже було здано в користування, інші приміщення зросли в ціні на 50-70%, церкви-шелтери не могли надавати житло більше ніж на 5 днів. Щодня порушувалося питання переїздів та пошуку ночівлі. На цю ситуацію відгукнулися закордонні друзі, і більшість людей вирішила поїхати до Німеччини та Литви.
Нові умови
Майже ніхто не розумів, з чим доведеться зіткнутися. Все лякало і виглядало непривітним. Через емоції було важко сконцентруватися на головних завданнях, і протягом перших трьох тижнів час йшов непомітно. Нове культурне середовище, життя у німецьких сім'ях та інший мову сприймалися негативно. Підлітки нудьгували за батьками, які лишилися в Україні. У дорослих виникали труднощі з реєстрацією та поданням документів до загальноосвітніх центрів для влаштування дітей до шкіл. Адаптація до нових умов забирала багато сил. Вікторія, служниця із Запоріжжя, поділилася своїми спогадами: «На той момент я не могла взяти ситуацію під свій контроль. Було складно сприймати обставини позитивно, довіриться людям та не турбуватися. Але я відчувала, що Господь був з нами і всі переживання треба було довірити Йому.
Єдиною підтримкою стали місцеві християни, які піклувалися. Вони прийняли переселенців у свої будинки та запросили до церкви, де організували для них усі умови для комфортного проведення богослужінь. Незважаючи на деякі відмінності в релігії, всі поставилися з розумінням.
Служителька Оленка, з німецького міста Bielefeld, так описала свої почуття: «Нас прийняли з великою любов'ю і турботою! Влаштували наш побут максимально, допомагали та продовжують допомагати у всіх питаннях. Відчула до глибини душі турботу Бога через людей, чудеса та устрій.»
Церкви в Німеччині допомагають людям не губитися та відчувати себе потрібними там, де вони є.
Поступово кожен почав повертатися до звичайних справ: діти та підлітки пішли до школи, дорослі влаштувалися на роботу або стали допомагати господарям по будинку. Окрім цього, держава організувала безкоштовні інтеграційні курси німецької мови для переселенців. Деяким родинам удалося зняти квартирку для своєї родини та переїхати жити туди, покриваючи оренду державними виплатами. Люди стали помічати дедалі більше позитивного за нових умов і вливатися у культурне середовище.
На жаль, були й інші випадки. Багато хто не зміг звикнути до нових умов життя. Причиною цього стала відсутність сенсу життя. Неможливість жити «як раніше» та нездатність знайти себе на сьогодні, змусили багатьох повернутися до України.
Символ єдності та взаємодопомоги
Завдяки церквам, які прийняли християн-переселенців та постійно підтримували їх, адаптація до нових умов пройшла швидше. Кожен почав служити тим, що вміє. Побачити потребу і вислухати, допомогти фізично чи морально, заспівати пісню та організувати невелику групу прославлення – все це Божі дари та вміння, які є частиною багатьох християн.
Більшість християн почали використовувати вільний час для служіння та підтримки особистого контакту з Богом. Бажання служити підкріплювалося розумінням почуттів та емоцій інших переселенців із України. Лише у Німеччині було зареєстровано понад 600 000 біженців із України. Як і інші, їм довелося пройти шлях сум'яття, страху, переживань та невідомості. І тепер, завдяки отриманим знанням і зцілюючій силі Христа, християни намагаються служити людям навколо і підтримувати тих, хто опинився віч-на-віч з новою мовою і щодня стикається з самотністю.
Вікторія одна з перших відреагувала на потребу спілкування з переселенцями-підлітками, які поїхали разом із нею із Запоріжжя. Опинившись у нових умовах і без батьків, підлітки часто впадають у депресивні стани, відмовляються взаємодіяти з новим оточенням і втрачають контакт із Христом. Ось що вона говорить з цього приводу: «Я намагаюся всіма можливими способами допомагати підліткам. Я хочу їм служити і бачу в цьому велику потребу. Кожен знає, що їхній вік найважчий.
Завдяки машині я можу забирати підлітків і їздити з ними в різні місця. Це допомагає мені дізнатися їх краще, особливо тих, з ким я не знайома, і встановити довірчі відносини. Іноді дуже важко. Але я весь час намагаюся залишатися поряд, бути другом, і наставляти, коли «життя» манить в іншому напрямку».
Окрім цього Вікторія планує організувати зустрічі для невіруючих жінок. Практикуючи такі види служіння в Україні, Вікторія хоче використати свій досвід знову. Адже хто як не знає, які почуття відчуває інша жінка. Бесіди та загальні міркування допоможуть невіруючим відчути підтримку та поділиться накопиченими переживаннями.
Ольга, яка до війни вела хор та займалася музикою, почала залучати підлітків до гурту та співати з ними на богослужіннях. Оленка під силу, теж намагається допомагати людям у церкві.
Щодня друзі моляться за Україну, за кожне зруйноване місто, за людей та уряд. Вони не залишаються байдужими ні на мить до того, що відбувається в Україні. І, у свою чергу, просять молитися за них. Щоб Господь благословив усі їхні служіння та плани.
Завдяки підтримці церков багато українських служителів зуміли пристосуватися до нових умов і почати служити людям. Саме у взаємодопомозі видно символ єдності.
Comments