top of page
Пошук
  • Фото автораВІКТОРІЯ ВОЙКО

Допомога ближньому як сенс життя

Одним із найнебезпечніших служінь на даний момент є поїздки до поселень на лінії фронту. Служіння в Донецькій області розпочалося ще у 2014 році, невдовзі після початку збройного конфлікту на сході України. Сергій, пастор із Запоріжжя та один із засновників менонітської церкви в Авдіївці вже практично 8 років регулярно вирушає до Донецької області з повчальним словом та гуманітарною допомогою. Він поділився пережитим із нами.

Сергію, чим ви займалися до російського вторгнення?

- Я вважаю, що російське вторгнення в Україну почалося ще 2014 року. Ще тоді ми з перших днів розпочали роботу в місцях, що межують із окупованими територіями. Це Авдіївка, Очеретине, Нетайлове, Уманське та багато інших. Ми відвозили туди гуманітарну допомогу та організували роботу тренінгового центру. Ми викладали християнську етику молоді, а для вчителів проводили тренінги щодо підвищення стресостійкості та командної роботи. Також активно розвивалося дитяче служіння: там було кілька дитячих центрів. Паралельно з цим ми працювали у духовному напрямку, там народилися церкви, люди приймали хрещення та жили християнським життям.

Як ваше служіння змінилося після цього року 24 лютого?

– Ми почали евакуювати людей із Авдіївки, Очеретино та інших міст регіону, де у нас є церкви. Пізніше з'явилися люди в Запоріжжі, які теж потребували переселення. Ми збирали всіх та відвозили до Західної України. Звідси ми забирали гуманітарну допомогу та відвозили її на Донбас та до зруйнованих міст, таких як Охтирка, Харків. Скрізь, де велися чи ведуться бойові дії, ми відвозимо їжу, ліки, все необхідне. Ну а потім знову ж таки забираємо звідти людей. Ось такий у нас кругообіг подій. Моє життя зараз займають поїздки з одного кінця України до іншого.

Чим живе мирне населення під обстрілом?

- страхами. Те, що вони переживають, це страх, жах, постійна загроза смерті та невпевненість у завтрашньому дні. Якщо взяти Авдіївку, то обстріли там регулярні: стріляють від ранку до вечора щодня. Люди світла білого не бачать через те, що постійно в підвалах. За коротку перерву [між обстрілами] людям треба встигнути приготувати їжу, добути воду. Їсти готують на багатті: електрики немає.

- Є й такі, хто не хоче виїжджати, хоча навіть волонтери, місцева влада намагається переконати людей виїхати. З яких причин? Не можу сказати. Може страх кинути майно, хоча у багатьох його вже немає, може страх перед невідомістю, коли не знають, куди їхати, а є й такі, які просто налаштовані проти України.

Чи доводилося потрапляти під обстріл?

- Так, неодноразово. Під час останньої поїздки до Авдіївки довелося більше півгодини лежати в заглибленні на узбіччі, чекаючи на обстріл. Якщо снаряд свистить, то ти розумієш, що снаряд летить не в тебе, а поряд, але все одно падаєш на землю, бо уламки дуже далеко розлітаються. Місцеві навіть не хотіли виходити із підвалів. Вони не так реагують, як ми, вони досвідчені. І у 2016 році були обстріли прямо під час наших молодіжок. В Авдіївці завжди так: обстріл триває, але життя триває. Але зараз все набагато інтенсивніше, дуже багато руйнувань.

Чи були ситуації, коли ви справді розуміли, що сталося диво?

Так, це трапилося саме коли ми чекали на обстріл лежачи на узбіччі дороги. Перед цим у нас був вибір: продовжити їхати відвозити допомогу чи їхати. Ми їхали в селище Тоненьке. За 10 хвилин до приїзду мені стало тривожно, і я вирішив уточнити, чи раптом це селище вже під контролем Росії. Я дзвоню людині, говорили з ним десь півтори хвилини. «Так, можете їхати», – каже він. Ми їдемо далі і на в'їзді до села за п'ятдесят метрів від нас потрапляє снаряд. Якби я тоді не затримався через дзвінок, я думаю, ми потрапили б у зону поразки. Я розумію, що це була Божа рука, яка мене врятувала.

Які результати вашого служіння?

Ми бачимо, що допомогу, яку ми привозимо, люди використовують. Люди не голодують, у тому числі завдяки нам. Робимо все, що потрібно, згідно з нашим загальним баченням цієї ситуації. Я особисто вже евакуював із гарячих точок понад 100 людей. Загалом у місця, які торкнулися війни з початку конфлікту, доставлено понад 50т гуманітарної продукції. Сюди входять їжа, предмети гігієни у складі коробок iCare та ліки. На додаток до продуктів ми даємо людям екземпляри Нового Завіту, а дітям – дитячі Біблії. Ми розуміємо потребу людей у доброму слові та Божій любові і намагаємось їх підтримувати у цьому аспекті. Ось що я можу сказати про результати роботи сьогодні.

Чого зараз потребує церква?

- У цілісності. Сім'ї розділилися, церкви спорожніли, бо люди роз'їхалися. І ті, хто поїхали, розпочинають нове життя, і ті, хто залишився. Керівництву церков належить вирішити питання побудови комунікації та збереження єдності. А може, це Божий промисел, і Він будуватиме щось нове на руїнах. Тому що руйнуються не лише будівлі, а й зв'язки. Війна, як ракета, потрапила у єдність. Як вирішити це питання? Ми намагаємося відтримувати зв'язок онлайн, з тими, хто за кордоном, а до тих, хто не виїхав з країни, ми їздимо та контактуємо наживо. Це те, що ми робимо для вирішення цього питання вже зараз.

Про що молитись?

- Найбільше хотілося б, щоб життя повернулося у мирне русло. Сина в армію можуть забрати, я навіть за себе так не хвилююся, як за нього. Дружина з дочкою за кордоном. Хочу, щоб вони повернулися, але це буде можливо, тільки коли все закінчиться. Звісно, прошу молитися за припинення вогню, про возз'єднання в наших церквах. На тлі майбутньої гуманітарної кризи прошу молитися про ресурси для продовження служіння. Ми вже зараз бачимо цю потребу, яка згодом лише набирає обертів.

4 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

У труднощі, але з великою силою духу

Надійний тил З початку широкомасштабної війни Росії проти України, Полтавська область стала потужним гуманітарним та логістичним хабом та надійним тилом для сусідніх областей. Перебуваючи поряд із Хар

Comments


bottom of page